ДМИТРО БОРТНЯНСЬКИЙ (1751-1825) – «славетний
російський композитор церковної музики» (Брокгауз-Єфрон); великий
український духовний композитор і реформатор релігійного співу (Енциклопедія
українознавства). Залишив понад сто церковних творів. Співу навчався в
Італії (Венеція, Болонья, Рим, Неаполь).
На 28-му році життя
повернувся до Петербурга, де колись семирічним хлопчаком співав у придворному
хорі. Його твори з італійського періоду «викликали сенсацію» на
царському дворі (Брокгауз-Єфрон). Бортнянський став після Федора
Полторацького (теж українець) керівником придворної капели і близько 30 років
управляв ансамблем, який складався майже виключно з українців.
Бортнянський
– «непересічна творча індивідуальність…вплив її на російську церковну музику
– величезний» (Антін Рудницький).
Історичне
значення Бортнянського – в його хоровій церковній творчості, яка творчість
стояла на висоті сучасної європейської музики; його творчість є завершенням
хорової української культури (Василь Витвицький).
Твори
Бортнянського, маючи за своїм складом загальноєвропейський характер, дістали
прихильну оцінку на Заході. Як людина, Бортнянський відомий своїм ніжним і
чутливим характером; підлеглі йому співаки його обожнювали. Для свого часу він
був дуже освіченою людиною і відзначався розвиненим мистецьким смаком не лише в
музиці, але й в інших галузях мистецтва, особливо в малярстві. Він мав
прекрасну галерею образів-«икон» (Русский биографический словарь).
Твори
Бортнянського – дуже важливе явище в історії російського церковного співу, бо від них
починається визволення церковного співу від впливу композиторів-чужинців (Г.Риман. Музыкальный словарь).
«Доля
все життя пестила Бортнянського. Виступи 11-річного «прем’єра» (між іншим,
співав сольну жіночу партію в опері «Альцеста»), постановки опер і кантат
молодого композитора в різних містах Італії…врешті 30-річне служіння
Бортнянського справі російської хорової культури на посаді директора капели –
постійно викликали загальні захоплення і незмінний тріумф» (Б.
Доброхотов. Дмитрий Бортнянский. – Москва, 1950. – С.20)