ФЕДІР СТРАВИНСЬКИЙ

ФЕДІР СТРАВИНСЬКИЙ (1843-1902), оперний співак-бас, з українського роду на Чернігівщині (Українська радянська енциклопедія). Навчався у Ніжинському ліцеї, Київському університеті, Петербурзькій консерваторії.  

             Дебютував у Києві в ролі Мефістофеля в опері Ш.Гуно «Фауст». З 1876 у Петербурзі в Маріїнському театрі, де за 26 років брав участь у 59 операх, виконуючі сольні партії. «Вокальне виконання Стравінського, який влові блискучим, виробленим голосом співака, відзначалось мистецькою довершеністю і музикальністю. А видатний драматичний талант і реалістичний підхід у втіленні сценічних образів підняли його на одне з перших місць серед артистів російського оперного театру» (Большая советская энциклопедия). Був пристрасним колекціонером старовинних книг.

МАКСИМ БЕРЕЗОВСЬКИЙ

 МАКСИМ БЕРЕЗОВСЬКИЙ (1745-1777), народився у Глухові (Сумщина). «Доля його повна глибокого трагізму» (Брокгауз-Єфрон). Вихованець Київської академії з прекрасним голосом потрапив до придворної капели. Там відкрили в ньому особливі здібності в композиції. Своїми музичними талантами привернув до себе загальну увагу. На 20-му році життя був відряджений до Італії, навчався в Болоньї. Його музичні успіхи зробили його популярним серед італійської публіки.

Березовський удостоївся нечуваних для чужинця в ту добу відзнак і почестей. Ряд музичних академій в Італії обрали його своїм почесним членом, а Болонська Академія записала його ім’я золотими літерами на мармуровій плиті. В Італії  Березовський створив оперу «Демофон» для театру Ліворно. «Опера мала величезний успіх і викликала захоплення всіх знавців і знаменитих музик того часу». З року в рік надсилав свої твори до Петербурга: їх виконували в присутності царського двора; його концерти вивчали всі любителі церковного співу. Через 9 років повернувся до Петербурга і тут розчарувався. Тільки Потьомкін звернув на нього увагу – і запропонував керівництво майбутньої музичною академією в Україні, та швидко забув свої обіцянки і самого Березовського. Втративши надію на посаду, що відповідала б його талантові і знанням, Березовський у стані психічної депресії на 32-му році вкоротив своє життя…

ДМИТРО БОРТНЯНСЬКИЙ

           ДМИТРО БОРТНЯНСЬКИЙ (1751-1825) – «славетний російський композитор церковної музики» (Брокгауз-Єфрон); великий український духовний композитор і реформатор релігійного співу (Енциклопедія українознавства). Залишив понад сто церковних творів. Співу навчався в Італії (Венеція, Болонья, Рим, Неаполь).

На 28-му році життя повернувся до Петербурга, де колись семирічним хлопчаком співав у придворному хорі. Його твори з італійського періоду «викликали сенсацію» на царському дворі (Брокгауз-Єфрон). Бортнянський став після Федора Полторацького (теж українець) керівником придворної капели і близько 30 років управляв ансамблем, який складався майже виключно з українців.

Бортнянський – «непересічна творча індивідуальність…вплив її на російську церковну музику – величезний» (Антін Рудницький).

Історичне значення Бортнянського – в його хоровій церковній творчості, яка творчість стояла на висоті сучасної європейської музики; його творчість є завершенням хорової української культури (Василь Витвицький).

Твори Бортнянського, маючи за своїм складом загальноєвропейський характер, дістали прихильну оцінку на Заході. Як людина, Бортнянський відомий своїм ніжним і чутливим характером; підлеглі йому співаки його обожнювали. Для свого часу він був дуже освіченою людиною і відзначався розвиненим мистецьким смаком не лише в музиці, але й в інших галузях мистецтва, особливо в малярстві. Він мав прекрасну галерею образів-«икон» (Русский биографический словарь).

Твори Бортнянського – дуже важливе явище в історії російського церковного співу, бо від них починається визволення церковного співу від впливу композиторів-чужинців (Г.Риман. Музыкальный словарь).

«Доля все життя пестила Бортнянського. Виступи 11-річного «прем’єра» (між іншим, співав сольну жіночу партію в опері «Альцеста»), постановки опер і кантат молодого композитора в різних містах Італії…врешті 30-річне служіння Бортнянського справі російської хорової культури на посаді директора капели – постійно викликали загальні захоплення і незмінний тріумф» (Б. Доброхотов. Дмитрий Бортнянский. – Москва, 1950. – С.20)